Будиночок стояв біля моря вже багато років. Він не рахував час, але одне літо запам'ятав особливо.
Це було літо з рожевим повітрям. З гучним сміхом, що залітав у його вікна. З сонячними плямами, що лягали на стіни, як тепла ковдра. З босими ногами, що залишали сліди піску на його дерев'яній підлозі.
Того літа ніхто нікуди не поспішав. На столі стояли чашки з ягідним чаєм. На підвіконні спало сонце. У кутку хтось щось писав у зошиті — іноді довго дивився у вікно і мовчав. І будиночок відчував: тут гаразд. Його не кваплять, не лагодять, не переробляють — його просто люблять.
Іноді йому здається, що те літо все ще продовжується. Коли вітер приносить запах м'яти і солі — він чує цей сміх. Коли чайка сідає на перила — він чекає, що ось-ось відчиняться двері.
Він не сумує. Він просто пам'ятає.
Дах у нього потріскався, сходи трохи осіли. Але всередині — так само: чисто, світло, тихо. Як після літа, яке ніхто не забув.
コメント