З тих часів, коли жінка прокидалася не з телефоном у руці, а з теплою водою у тазі. Ранок починався на кухні. З холоду під ногами. З білого рушника, змоченого у воді. І з жмені вівсянки, змеленої в кавомолці. Вона клала її в марлю, зав'язувала стрічкою та опускала у воду. Потім вона ретельно протирала обличчя — не для того, щоб бути красивою, а щоб бути акуратною, доглянутою, живою. Вівсянка не висихала. Не щипала. Чи не пінилася. Вона просто змивала ніч, як шепіт. І обличчя ставало м'яким. Таким, яким його пам'ятають онуки. Рецепт із блокноту: 1 столова ложка вівсянки Зав'яжіть у марлю або чисту тканину Окуніть у теплу воду Вимийте обличчя легкими круговими рухами Можна не обполіскувати – просто промокніть рушником
Для сухої шкіри – додайте краплю олії (лляної, персикової, соняшникової – будь-якої) Для відбілювання – додайте у воду ложку лимонного соку Після – відвар липи або ромашковий чай замість тоніка Це догляд, який не продається. Він не "працює за 7 днів". Він просто живе поряд. Як чашка. Як мати. Як догляд, який не видно – але він залишається на шкірі.
Comments